Запрошуємо, Гість
Ім'я користувача: Пароль: Запам’ятати мене

ТЕМА: Дистанційне навчання. Микола Вінграновський. Життя та творчість

Дистанційне навчання. Микола Вінграновський. Життя та творчість 8 місяцыв 2 тижнів тому #4547

  • l.prutuka
  • l.prutuka аватар
  • АВТОНОМНО
  • Дописи: 441
Тема. Микола Вінграновський. Життєвий і творчий шлях
Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі “Птахокомбінат”. В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту.
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу.
Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї “Хто і що для мене незалежність України”, і в повісті “Пересадка”. Проте Вінграносвького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій “Світ без війни” (1960) так і залишився тільки сценарієм.
Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: “Дочка Стратіона” (1964), “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, “Дума про Британку” (1970) – роль Несвятипаски, “Тихі береги” (1973), “Климко” (1984), документальні фільми “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Щоденники О. П. Довженка” (у співавторстві з Леонідом Осикою), “Щоденник. Довженко. 1941-1945” (1993), “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” (1993), “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи” (1994), “Галич – столиця князя Данила Галицького” (1995), “Гетьман Сагайдачний” (1999).
Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі “Дніпро” (ч. 2, 1957), відтак – у “Жовтні” (нині “Дзвін”) (ч. 8, 1958), “Вітчизні” (ч. 5, 1960) і “Прапорі” (нині “Березіль”) (ч. 8, 1960). Публікація в “Літературній газеті” від 7 квітня 1961 р. “З книги першої, ще не виданої” містила дванадцять поезій.
Перша збірка “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року, разом зі збірками “Тиша і грім” Василя Симоненка і “Соняшник” Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.
Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.
1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка “Поезії”, у 1978 – “На срібнім березі”. Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.
У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
У 1982 р. побачила світ збірка “Київ”, згодом – “Вибране” (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові – повісті “Сіроманець“, “Первінка” та інші.
Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».
Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відділенні ПЕН-клубу.
Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі.
Завдання:
1.Записати в зошит біографічні дані про М.Вінграновського
Адміністратор заборонив доступ на запис.
Час відкриття сторінки: 0.091 секунд
Protected by R Antispam