Запрошуємо, Гість
Ім'я користувача: Пароль: Запам’ятати мене

ТЕМА: Дистанційне навчання. Олександр Довженко "Щоденник"

Дистанційне навчання. Олександр Довженко "Щоденник" 9 місяцыв 1 тиждень тому #4447

  • l.prutuka
  • l.prutuka аватар
  • АВТОНОМНО
  • Дописи: 441
Тема. Олександр Довженко (1894-1956)
«Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка.» Чарлі Чаплін

Народився 10 вересня 1894р. в с. В’юнище на Чернігівщині у родині неписьменних селян. Навчався у місцевій початковій та вищій школах. У 1911р. вступив до Глухівського вчительського інституту. Після закінчення інституту у 1914р. учителював у Житомирі, Києві. У 1917р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це у 1919 р. засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували. У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодо виключений. У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон). У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині. По поверненні в Україну, влітку 1923 року, оселяється у Харкові. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ. Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. З 1925 року стажист по агітфільму «Червона Армія». Від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою. У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід. У 1935р. нагороджують орденом Леніна. На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия». У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі». 25 листопада 1956р. помер у Москві. Твори: оповідання «Воля до життя» кіноповість «Зачарована Десна» кіноповість «Земля» (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм) оповідання «Мати» оповідання «Ніч перед боєм» кіноповість «Повість полум’яних літ» Нащадки запорожців (драматична поема) кіноповість «Україна в огні» кіноповість «Поема про море» кіноповість «Антарктида» кіноповість «Арсенал» кіноповість «Щорс» кіноповість «Мічурін» п’єса «Життя в цвіту» «Щоденник» (1941-56)
Джерело: ukrclassic.com.ua/katalog/d/dovzhenko-ol...iografiya-skorocheno Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

“Щоденник” О.П. Довженка – важливий документ доби. Фактично це окремо зроблені записи, розташовані в хронологічному порядку. Але прочитані разом, вони становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж є літературним твором.
Відомий письменник і літературознавець О. Підсуха так оцінив “Щоденник”:
“Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.
Геть – чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом в той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром все бачення і провісництва”.
Із щоденникових записів стає ясно, що літературно-мистецький, кіно режисерський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в тих умовах. А ще більше не здійснився Олександр Петрович як державний діяч, хоч сили і розум мав для цього достатньо.
То ж не без душевного щему й досади читаємо ми записи письменника з книжечки 1943 року:
“Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння... мене туди не пущено”.
Взагалі-то щоденник – це річ дуже особиста. І в Довженка, очевидно, не було задуму опубліковувати його колись (а в часи написання це було ще й неможливим, дорівнювалося в самогубству). Можливо, це був “плацдарм” для реалізації нових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і “вилити душу”.
Але що вражає – у такій інтимній речі практично немає згадок про особисте життя, про почуття, немає жодних побутових деталей. Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок.
Далеко й глибоко бачив Олександр Петрович. Обігнав свій час на кілька десятиліть. Якщо й до сьогодні дехто, наприклад, пояснює поразки наших військ 1941-42 рр. фактором раптовості, то Довженко ще 1942 року написав до свого блокнота: “Не було у нас культури життя - нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо”.
Можливо, не стояла б сьогодні так гостро проблема села, коли б керівництво в свій час прислухалося до Довженкових проектів щодо землекористування, розвитку “неперспективних” сіл. Найчастіше погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий.
Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.
Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, людей підозрілих і недовірливих, що відмовляються мислити самостійно й у всьому вбачають підступи “класових ворогів, ворожої ідеології”. Жити в такій атмосфері творчої, мислячої людині важко, а то й нестерпно.
Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо.
Уже в перші роки війни письменник турбується про те, що і як стане писати наша література про цей період. Він боїться, що настане пошесть на “побутово-описове чтиво”, а “народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачало б на десять колін...”
З цих висловлювань, як і з десятків інших, випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро, а не на зло чи на ненависть, помсту: “Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть на доброму і красивому”.
Ще одна наскрізна ідея, що проходить у “Щоденнику”, - національна. Довженко хоче написати про те, як народ втратив (і втрачає!) свою інтелектуальну верхівку, що працював на користь різних культур - російської, польської, - а свій народ залишала темним і немічним на фоні передової культури. Митець з болем згадує про занедбані пам’ятки старовини, розбазарювання Києво-Печерської лаври, занепад музеїв, про витравлювання всього українського в інститутах: “Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік...” “Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?” Він хвилюється, що загине люд в Україні, а “наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно”. (І хіба не так сталося?!)
Довженка завжди хвилювала жіноча тема, і про це свідчать його щоденникові записи: “Твої подвиги, всі численні прояви твоєї людяності, і доброти, і людської гідності, і страшної сили твого терпіння ми зберем, як дорогі скарби, і возвеличимо в мистецтві нової нашої історії – історії визволителів людства”. Органічно ненависні Довженкові кар’єризм, пристосованість, підлабузництво. І він своїм гострим сатиричним пером створює галерею міні-образів чиновників – “неофітів”.
Героїзм, безсмертя народу – ще одна наскрізна тема “Щоденника”. І вона показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу – від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю: про дідів-перевізників, що потопили човна із загарбниками і втонули самі: про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.
Довженко писав про такі страшні, недозволені в той час речі, до який не звик ще й сьогоднішній читач. Наприклад, у чому причини масового зрадництва – дезертирства, одруження дівчат з окупантами: “А найстрашніше – що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині - їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”.
Митець обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточенні. Цих людей – винних і безвинних – оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибірські.
Болем пронизані рядки Довженка про людей колгоспного села. До них з презирством ставляться міські людці, забуваючи, що саме на “селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство”.
Вболіває письменник і за долю народного вчителя, вбачає в цьому великі народні біди: перебільшені втрати, хаос і слабкодухість. Безправний, не шановний учитель і такий же мало розумний Наркомат освіти не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими й гарними не були прагнення компартії. Немає вчителя – взірця для наслідування, достойного, чистого й авторитетного. Бо часто він залежить від волі влади, змушений іти на компроміси.
Обурений Довженко і системою прокурорського нагляду. “Прокурорів у нас вистачить на всіх, - пише він, - не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року”.
Якою сміливою і мужньою людиною треба бути, щоб так написати! Адже тоталітарний режим ще існував і діяв, інші про такі речі навіть думати боялися.
Із гнівом та досадою говорить у своєму “Щоденнику” митець про номенклатурних дурнів, які колись, може, й були непоганими людьми, але, потрапивши на високу посаду, зробилися недобрими, нечесними, злими, холодними і криводушними. Для керівництва справою у них найчастіше не вистачає ні розуму, ні знання, ні широти світогляду. Тому самі нещасні, і роблять нещасними навколо себе сотні, а то й тисяч людей.
Довженко глибоко переконаний, що держава не може і не повинна будувати свій добробут на бідності й обдер тості своїх громадян. Письменник жалкує, що кращі його роки пішли на боротьбу з мерзотою і ворогами українського народу, а не на створення чогось доброго, величного. Хоча кожному зрозуміло, що написане Довженком якраз і є тим добрим, тим гімном багатостраждальному українському народові, добрій людини взагалі.
Безмірні страждання й переживання принесла письменнику критика його твору “Україна в огні” Сталіним, а також цькування його чинами нижчими. Цьому присвячено багато рядків у записках.
Не радують митця й післявоєнні роки. Він записує, що в 1949 році чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя, хоча офіційна преса, радіо гриміли бравурними маршами. І знову уїдливо та ущипливо про парт номенклатуру: “Таке ось каліцтво. Голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує много харчу і напоїв”.
Довженко, хоч і розчарований (черговий кіносценарій “Каховка” теж заборонили), все ж вірить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: “Перебудовою в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком”.
Довженко вимушений постійно жити в Москві. Він страшенно сумує за Києвом, рідною землею. Про це пише в “Щоденнику”. Дивується злочинній безпорадності при будівництві гідроелектростанцій.
Майже весь культурно-мистецький світ збирається святкувати шістдесятилітній ювілей письменника. А він в цей час лежить хворий, без засобів для прожиття, грошей і без будь-яких перспектив на покращення такого становища.
Образ автора в “Щоденнику” О.П. Довженко
Існує така думка, що найбільші муки – це муки совісті. То ж, роблячи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в щоденнику: “Мені сорок вісім років. Моєму серцю - шістдесят. Воно заносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його”. І додає: “Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління. У цьому – весь Довженко. Правдивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чотириста сторінок друкованого тексту – лише кілька рядків про свою любов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не “Щоденником” О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був у своєму “московському засланні”.
Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина - громадський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекоглядними планами перебудови недосконалого світу.
Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фактично “відлучили” від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара) земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.
Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали справжню свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Теж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати “гарну молодь”.
Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналісти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа – це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий – уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідно виховання на чомусь доброму, на прекрасному.
Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та далекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитись не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його “не допущено”.
Не обов’язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати “Щоденник”, і перед нами постає геніальна, мудра, розважлива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син українського нроду з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть провісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницькими бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещасна. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті “для добра і любові”.
“Щоденник” О.П. Довженка – вражаючий документ трагічної доби
Що таке “Щоденник” О.П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, мабуть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький, високохудожній, бо пронизаний наскрізною гуманістичною ідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорсткої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.
Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той трагічний і героїчний час. Варто переглянути “Щоденник” О.П. Довженка - і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви народу, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потрапили в табори, але вже сталінські.
Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось “сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто...” Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пережили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.
При цьому вони не забували лише одне: дотримуватися “пильності”. Білгородський комендант вирішив перевірити документи на переправі, де скупчилися величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все розбомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького “мішка” якимсь дивом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допитувати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця “пильність” і дурість?
Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його думки не прислухалися...
Митець вболівав і про “заблудні душі” дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: “не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей”.
Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву до Комуністичної партії, але “не бачив там частих рук”.
Навіть у літературі - суцільний обман. Довженко пише, що убитих – мільйони, а герой один – Люба Земська. Й іронічно-болісно додає: “О Україно, як же ти збідніла героями!”
Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки письменника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють. Їм не важко, а радісно, легко і спокійно, бо закладається зерно на новий урожай, на нове життя.
Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформування в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архітектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим.
І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із “Щоденника” могутнім, самобутнім талантом геніального Довженка – митця, державного діяча і Людини з великої літери.

Завдання:
1. Прочитати «Щоденник» Олександра Довженка
Адміністратор заборонив доступ на запис.
Час відкриття сторінки: 0.107 секунд
Protected by R Antispam