Голодомор – сумна сторінка в історії народу

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори.

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші.

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

Це 22-й рік,

Це 32-й рік,

Це 33-й рік,

Це 46-й рік.

Голодомор. Голодомор. Голодомор.

      Кожен народ має її: свою власну – глибоку і прозору або замулену й прикидану надуманими фактами історію. Нашу, на жаль, намагались і замулити, і прикидати. У пам’яті людській навіки залишаться 1932 -33 роки – найстрашнішіі в історії роки людського голоду.

     26 листопада Україна вшановувала пам’ять жертв голодомору та політичних репресій. А 29 листопада виховний захід „Голодомор – сумна сторінка в історії народу” не залишив байдужими жодного присутнього в актовій залі коледжу.

              

     За християнським звичаєм у перший тиждень листопада проходять поминальні дні. У нас на Галичині їх ще називають „задушними”, тобто днями, у які віддається належний спомин душам рідних, близьких, знайомих, що залишили цей світ. На жаль, ці поминальні дні тепер не обмежуються лише першим тижнем місяця, що минає. Недавно ми молилися за душі полеглих героїв у День Гідності та Свободи, а 29 листопада усією коледжною родиною промовили щиру молитву за душі померлих від голоду.

    84 роки минуло від тих страшних днів голодомору. Так сумно навіть зараз ступати болючими стежками жахливої трагедії, яка трапилася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний рік! Пухли старі й малі, вимирали родинами й селами. Смерть никала на шляхах, на городах, у хатах.

    Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити. Через те й була вона вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка, хоча й сильна духом. У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, і хліб, слава Богу, вродив. І як завжди, його не полінувалися зібрати. Голод був штучним, зумисне підготовленим. Хоч Сталін, який вважав себе „батьком народів”, заявив у січні 1933 року, що матеріальне становище народу кращає з року в рік, насправді ж воно було катастрофічним. За наказом партійно-державної верхівки ще у жовтні 1932-року в селах почали відбирати всі запаси зерна. Кілька місяців потрібно було для того, щоб викачати з села усі фонди, залишити селянина без засобів на існування.  Політика щодо українського народу була страшною:

Багаті?  Старцюватимете!

Горді? Впадете на коліна!

Густолюдні? Прополемо!

В історію оглянетесь? Очі виколемо.

      Усюди існували спецбригади, які викликали по одному господарів, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна на 10 років позбавляли волі.  Деякі селяни накладали на себе руки. Наприкінці зими І933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні картки і можна було купити хліб.

      Та сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, було блоковано. А ті селяни, що пробиралися туди і не знайшли порятунку, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли трупи коней і людей. Голод охопив територію з населенням 60 млн осіб. Навесні 1933 року 25 тис. осіб помирало щодня, 1000 осіб – щогодини, 17 – щохвилини. Всього жертвами голодомору стало близько 7 млн. осіб, половина з них – діти.

      Хвилиною мовчання, з непростимим запізненням у кілька довгих десятиліть, студенти та педагогічний колектив пом’янули великомучеників нашої важкої історії. Присутні у залі переглянули тематичний відеофільм, хореографічну композицію у виконанні народного аматорського танцювального колективу „Юність Опілля” та виступ переможців обласного конкурсу читців поезії, присвяченого дню української мови та писемності Діани Дуденчук та Назарія Гупала.